Тієї ночі Непосидько, Тола та Пола були такі схвильовані, що ледве заснули. Вже через два дні один з їхніх приятелів мав виступати перед дуже поважними особами з усього світу: хтось із екологічного патруля мав представити позицію дітей щодо зміни клімату на нашій планеті. Конференція COP 24, найважливіша міжнародна зустріч, мала відбутися у польському місті Катовіце.

Це була надзвичайно важлива подія для Толи, Непосидька та Поли. Адже вони уже тривалий час належали до екологічного патруля. Через Інтернет друзі зв’язувалися з дітьми з усього світу і дізнавалися, як використання палива та масове вирубування дерев впливає на життя мешканців Африки, Південної Америки, Австралії та Азії.

– Непосидьку, біжи швидше, бо інакше ми запізнимось. Першим матиме слово Никодим, ведмідь з Арктики, і я не хочу пропустити його виступу, – квапила Тола.

Коли вони добралися до місця проведення конференції, майже всі уже були тут. Пола керувала зібранням, тож стала біля трибуни. Діти з різних країн світу сиділи у величезному залі. Був тут і білий ведмідь з Арктики, і носоріг із савани, верблюд з пустелі та рись із лісу і навіть кілька морських риб у спеціальних комбінезонах, що дозволяло їм дихати поза водою. Тола та Непосидько не стали протискатися крізь натовп, а знайшли собі місце біля молодої оленихи. Вони одразу її впізнали. Це була Ґрета, їхня подруга зі Швеції, яка вже кілька місяців поспіль організовує що п’ятниці молодіжні страйки у своєму місті, закликаючи дорослих вжити заходів проти негативних змін клімату на планеті.

Пролунав дзвінок, усі затихли. Пола вийшла на трибуну:

– Дорогі друзі! Зібрання оголошую відкритим. Запрошую до виступу Никодима з Арктики, який розповість, як глобальне потепління впливає на його життя та життя його сімейства. Никодиме, надаю тобі слово, – звернулася Пола до білого ведмедя, який уже піднімався на сцену.

– Доброго ранку, Поло! Доброго ранку, друзі! Ну що ж сказати? – Никодим оглянув переповнений зал. – Якщо температура на Землі й надалі продовжуватиме зростати, я і мої друзі просто помремо.

– Чуєш? Вони помруть? – тихо спитала Тола, нахилившись до вуха Непосидька. – Тобі не здається, що він трохи перебільшує?

Непосидько знизав плечима, показуючи усім своїм виглядом, що не думає, що це справді така серйозна проблема.

– Мій дім, Арктика, – є дуже красивою. – продовжував тим часом Никодим. – Пів року до нас не заглядає сонце, але це мені не шкодить. Маю густе хутро і товстий шар жиру під шкірою. Це допомагає мені зберігати тепло. Щоб прохарчуватися, полюю на тюленів, і саме взимку чудові умови, щоб їх ловити. Тюлені не можуть дихати під водою, тому пробивають ополонки у кризі, через які вони дихають. Тихенько очікую біля такого «віконечка», а як тільки з’явиться тюлень, я його швидко ловлю. Тепер, коли арктичний лід тане, у мене залишається все менше місць для таких засідок. Спіймати тюленя у відкритому морі Арктики – не  таке вже й легке завдання! Я дуже стурбований тим, що станеться через кілька років. Люди не звертають належну увагу на Арктику, бо через сильний холод не живуть тут постійно. Арктика – мій дім, тут моя мати, батько і брат, тут мої друзі. Будь ласка, давайте зробимо щось, щоб температура на планеті не підвищувалася!

Наступною витупала австралійська кенгуру:

– Привіт, я Кася Кенгуриця, у нас теж є проблема – посуха та спека. Кенгуру, звичайно, можуть стрибати і по розпеченому піску. Адже ми пристосовані до життя у спекотному кліматі. Але зараз… зараз клімат сильно змінився, і це дуже погані зміни. Цього року температура в пустелі досягала 50 градусів! Це дуже багато! Забагато! Невеликі джерела та ставки повисихали. Тваринам бракує їжі через відсутність трави та інших рослин. Без тіні для сховку, і особливо без води та їжі, тварини не виживуть. Ви навіть не уявляєте собі, скільки кенгуру та корів загинуло цього року, бо їм не вистачало води та трави.

Молодь слухала Касю в абсолютній тиші, а після її виступу зал довго не міг заспокоїтись. Навіть Непосидько цього разу розхвилювався не на жарт.

Після Кенгуру виступали інші тварини і розповідали про природні катаклізми у своїх краях: нестача води, пересихання річок, посухи, піщані бурі та лісові пожежі. Їхні історії усе більше розчулювали Толу та Непосидька. Зростання температури – це не просто погіршення якості життя, а ризик втратити його! Те, що вони почули, виглядало як світова катастрофа!

Одним з останніх виступав Тунець Тимек, який прибув просто з океану:

– Вітаю усіх! Напевно, дехто з вас думає: цікаво, що риба робить на цьому зібранні? Адже вода, яка тепліша на один градус, не повинна б змінити моє життя. Знаєте, чому я тут?

Справді, більшість присутніх не розуміли, що тут робить океанська риба.

– Я тут, щоб пояснити вам, що на Землі досі не дійшло до кліматичної катастрофи саме тому, що океани та моря протягом багатьох років поглинають небезпечний газ, який ви виробляєте на суші. Маю на увазі вуглекислий газ. Якби він нагромаджувався в атмосфері понад норму, то температура на планеті зростала б ще скорішими темпами.

Усі живі організми, що живуть у воді, як, зокрема риби, інші морські створіння, так і коралові рифи, стикаються з чималими проблемами. Ми теж починаємо відчувати глобальне потепління, так само, як і тварини суходолу. Деякі види риб почали мігрувати у більш прохолодні райони. А ті, які не можуть переселитися, вимирають. Якщо хвиля потепління триватиме й надалі, ми поступово вимремо.

Усі слухачі були вкрай зворушені.

Якщо усе так погано, то чому ніхто нічого не робить? Якщо риби та тварини гинуть від спекотної погоди, чому ніхто не вживає енергійних заходів?

Що конкретно можуть зробити діти та молоді активісти? Як можна змінити все те, про що розповідали учасники конференції? Чи повинні ми просити дорослих припинити вирубку лісів? Чи повинні ми з цього приводу влаштовувати страйки? Що ми можемо зробити?

З дальнього ряду пролунав голос Ґрети – молодої оленихи зі Швеції, що сиділа поруч з Толою та Непосидьком:

– Думаю, що вже давно настав час висловити нашу думку! Настав час показати дорослим, що ми хвилюємось за нашу планету, що ми не хочемо помирати через їхню легковажність! Ми повинні голосно вимагати змін, а не тільки просити. Якщо покажемо, що прагнемо цього всі разом, що діємо спільно у всьому світі і віримо в те, що говоримо, – тоді нам вдасться щось змінити!

Наступного дня Непосидько, Тола та Пола пішли на зустріч з науковцями та політиками. Усі теж говорили про те, що треба щось змінювати, зокрема, не вирубувати ліси, зменшити використання вугілля. Усі були дуже задоволені тим, що почули… На жаль… на жаль, до певного часу.

Після цілого дня обговорень Тола, Непосидько, Пола та Ґрета мали повернутися на вечірню зустріч активістів. І раптом перед тим, як увійти до будинку, Тола помітила, що у неї немає сумки з собою.

– Ой! Дуже перепрошую, але мушу повернутися до зали, де відбувалася конференція. Маю в сумці важливі нотатки. Не хочу, щоб вони загубились.

Друзі не хотіли залишити Толу саму, тому вирішили повернутися разом з нею. Ввічливий охоронець підморгнув їм і сказав, щоб приспішили. Вони увійшли всередину, дорогою захоплено говорили про те, що дорослі нарешті зрозуміють, наскільки серйозними є екологічні проблеми і щось зроблять для їх вирішення, ситуація зміниться

Коли вони були вже близько до зали, помітили, що з маленької кімнати біля головних дверей падає світло. Декілька учасників з різних країн обговорювали рішення конференції. І хоча друзі не збиралися підслуховувати, через привідчинені двері почули таке, що завмерли від страху та подиву.

Спочатку почули голос з відчутним англійським акцентом:

– Ми не віримо у якусь зміну клімату. Думаю, що це компанії, які продають очищувачі повітря, навмисно твердять, що на планеті все так погано. Посухи були і будуть, вже так ведеться у світі. А скорочення видобутку нафти стало б справжньою катастрофою для нашої країни! Наш уряд втратив би мільярди доларів, якби не продавав нафту. Ми нічого не будемо підписувати і відмовляємось від обіцянок.

Інший голос прозвучав у такому ж дусі:

– На мою думку, кліматичні зміни, можливо, й відбуваються, але наша країна залежить від вугілля. У нас багато шахт, завдяки видобутку вугілля люди мають роботу. Забруднене повітря ще нікого не вбило, а ми програємо на виборах, якщо закриємо шахти. Для виду поставимо два вітряки, щоб екологи відчепились, і все… Наша країна живе завдяки видобутку вугілля і так буде й надалі!

– Так-так, – сказав третій. –Хіба екологи не знають, скільки нам доведеться платити, щоб запровадити на Землі зелену енергетику? Вітряки, сонячні батареї, атомні електростанції – усе це коштує мільярди доларів. А ніхто ж не хоче платити більше за електрику та тепло в будинку. Краще мати забруднене повітря та квасну воду в океанах, ніж дорогу електрику.

Ґрета не витримала і відчинила двері. Делегати здивовано дивилися на четвірку обурених дітей. І тут пролунав голос Непосидька: – А ви не порахували, скільки коштує праця медиків, які лікують захворювання дихальних шляхів? Ви не порахували, скільки коштує отруєння вод та океанів? Ви не порахували, скільки коштує знищення тисяч рослин і загибель тисяч тварин? Ймовірно, ви не знаєте тих цифр, але це реальна вартість зміни клімату. Мені соромно за вас! Ви думаєте, що є представниками усього світу? Ні! Ви представляєте тільки гроші!

Не чекаючи, як відреагують на його слова, Непосидько гримнув дверми і потягнув приятельок за собою.

– Ходімо. Ми не повинні тут бути.

Можете собі уявити, наскільки спустошені були друзі. Вони плакали всю ніч. Вони не могли повірити, що такі важливі люди, котрі приїхали на кліматичну конференцію, насправді так мислять. Що не зважаючи на таку велику кількість рапортів, зустрічей з вченими, не дивлячись на приклади з усього світу – не планують нічого робити, щоб покращити клімат і майбутнє світу.

Наступного дня екологічний патруль вибирав свого представника для презентації думки дітей. Тварини думали, чи вибрати білого ведмедя, якому загрожує зникнення, чи тунця з океану, чи кенгуру з пустелі. Після дискусії вирішили, що їх голос представлятиме… найсором’язливіша з усієї групи, зате із найсміливішим серцем – олениха Ґрета.

– Пані та панове! – звернулася до всіх Рись. – Ґрета зі Швеції багато робить для захисту природи, вже кілька місяців організовує страйки, протестуючи проти екологічних змін. Вона буде гідно представляти нашу позицію, виступаючи від імені дітей.

– Тримайся! – вигукнув Ведмідь.

– Ти даси собі раду, – підбадьорив її Верблюд. – Віримо у тебе!

І ось настав час її виступу.

– Мене звати Ґрета. Мені 15 років, я зі Швеції. Кажуть, що Швеція – це маленька країна, яка ні на що не впливає. Але я знаю, що коли ти справді хочеш щось змінити, то доб’єшся свого! Якщо, наприклад, група дітей може потрапити на перші шпальти газет по всьому світу, тому що вони не мають можливості ходити до школи, то уявіть, чого і ми можемо добитись, якби тільки захотіли. Але для цього ми повинні говорити голосно і чітко, як би це для декого було неприємно.

Ґрета замовкла на хвильку, потім ковтнула слину, тому що далі мала висловити щось дуже важке, і почала твердим і спокійним голосом:

– Ви зовсім не готові навіть на те, щоб говорити правду. Наша планета знаходиться під загрозою. Багаті люди використовують її, щоб жити розкішно. Розкіш кількох багатіїв оплачується стражданнями мільярдів. Ми прийшли не випрошувати уваги світових лідерів. Ви ігноруєте нас, але у вас просто вже вичерпалися всякі виправдовування, а в нас закінчується час. Ми хочемо сказати вам, що зміни наступають, подобається вам це чи ні. Справжня сила в людях!

Казка, яку ви щойно вислухали, є дуже важливою. Слова оленихи Ґрети – це слова реальної людини Ґрети Тунберг зі Швеції на Міжнародній кліматичній конференції 2018 року. Ґрета працює і закликає всіх дітей та молодь приєднатися до руху для захисту нашої планети.

Кожен в силах щось змінити і навіть простими діями захистити нашу планету. І ви, звичайно, зовсім не маленькі, щоб щось змінити у вашому домі, на подвір’ї чи в школі. Дійте! Разом з вчителями або батьками обговоріть, що ви можете зробити для боротьби зі зміною клімату. Можливо, колись ми напишемо казку і про вас, і ви станете прикладом для інших дітей!