Під час цієї гри діти можуть дізнатися про життя білих ведмедів та наслідків зміни клімату, а також про те, які вона суттєво впливає на їх подальше існування.
МАТЕРІАЛИ
- текст оповідання про діда ведмедя
- 5 шматочків блакитної марлі або іншого тонкого матеріалу або 2 метри мотузки
- 5 штук картону або іншого легкого матеріалу (1 х 0,5 м – одна штука на 5 дітей)
- плюшевий ведмедик (бажано полярний) як дід ведмідь
Перебіг завдання
Вчитель і діти за допомогою блакитної марлі (або іншого тонкого матеріалу чи мотузки) відзначають 5 місць на підлозі, дотримуючись відповідну відстань між ними. Ці місця є отворами для дихання тюленів. Потім учитель читає дітям вголос розповідь про дідуся ведмедя, а діти показують почуте. За потреби вчитель читає текст двічі, а діти показують лише після другого читання.
Далеко на півночі Антарктиди жили два брати-ведмеді. Дні проводили граючись, а вечорами ходили в гості до діда-ведмедя і просили його: «Дідусю, дідусю, розкажи, як було на світі, коли ти був малим». Діда ведмедя не потрібно було довго просити і починав розповідати: «Коли я був малим, так само як і ти, скрізь були крижини, вкриті снігом. Ми з братом цілими днями ганялися по їх поверхні і бавились. Мама навчила нас полювати. Вона привела нас до ополонки на кризі, де ми тихенько сідали і чекали на тюленів, а коли один з’являвся – хапали його. Звичайно, іноді тюлень вислизав від нас, тоді ми невдоволено гарчали й муркотіли. Але коли нам вдалося зловити тюленя, ми відразу витягали його з води і могли наїстися досхочу. Після їжі ми з мамою разом відпочивали. «Не варто стрибати й бігати одразу після обіду», — попереджала мама. Однак, коли мама дрімала, ми тихенько відходили і гралися в лапки, і ви це теж знаєте, коли б’єте один одного лапками. Ми ганяли по льодовиках і стрибали між крижинами. По морю пливли величезні брили льоду, і ми катались на них. Як весело було! Ми проводили змагання, хто найдальше стрибне на лід – іноді з нього також падали в море. Звісно, тоді треба було плити, але, на щастя, плавати ми, ведмеді, вміємо добре.
Проте деякий час тому все змінилося, я вже тоді був старшим, досвідченим ведмедем, ви тільки народились. Льодовиковий щит ставав все меншим і меншим, крижини було рідко видно, лід та сніг танули, теплішало. Вчитель розставляє у класі картонні коробки, які символізують крижини. Усі ведмеді зібрались біля тих крижин, що залишилися. Усі діти мають застрибнути на картон. Місця ставало все менше, ми топтали один одного лапами і штурхали один одного. Але найстрашнішим був голод. Коли лід розтанув, тюлені плавали по всьому морю і не потребували ополонки, щоб дихати.
– Дідусю, а коли знову буде сніг чи лід? Ми хочемо знову ганяти по льодовиках.
– Хто знає, хлопці? А тепер, миттю, лягайте спати. Мама певно вже вас шукає. Добраніч!
Брати-ведмеді росли й міцніли — лід теж зростав і міцнів. Ведмеді могли успішно стрибати між крижинами, які ставали все більшими і зростались разом. Знову з’явилися ведмеді, які чекали в проміжках між льодовиковими щитами на тюленів. Наші маленькі ведмедики виросли сильними, незалежними ведмедиками, які ходили по льодовиковому покриву.
