Казки, Статева рівність

Робо-пес або про дівчаток, які здійснюють свої мрії

nahur tata coś mówi swoim dzieciom, jest niezadowolony. Cały scenka odgrywa się na łące

Фатіма та її молодший брат Алі вже одягли шкільні наплічники, коли до кімнати увійшов тато:

– А ви куди зібралися? Знову до школи?! Ви там просто марнуєте час! Сьогодні підете працювати зі мною, на пасовисько, – промовив суворо.

Фатіма та Алі злякано переглянулись, тоді подивились на тата. Вони не хотіли йти пасти овець! Та й були ще замалі для цього. На щастя, на допомогу прийшла бабуся Аєша:

– Мухамеде! – озвалася вона із сусідньої кімнати. – Синку, облиш дітей і йди до мене. Мені потрібна твоя допомога. Ця ніжка від стільця знову розхиталася, боюся, що впаду!

– Іду вже, йду!

Babcia-nahur, przykryta kołdrą siedzi na bujanym krześle

Ані стілець, ані бабуся допомоги не потребували. Бабуся навмисне відволікла увагу батька, щоб дати можливість онукам піти до школи. Аєша ніколи не ходила до школи. Не вміла ні читати, ні рахувати. Коли треба було підписати якийсь документ, то ставила на папері відбиток свого пальця. За часів її молодості школу в Пенджабі відвідували лише хлопці. З самого дитинства вона та її сестри повинні були допомагати батькам. Позбавлена освіти, бабуся розуміла, що всі діти, і дівчатка також, повинні пройти шкільне виховання. Була переконана, що без освіти важко зрозуміти світ і приймати в житті мудрі рішення.

Той день був особливий. До їхнього маленького села в Гімалаях мали навідатись гості – Тола, Пола і Непосидько. Наші герої впродовж тривалого часу обмінювалися листами з класом Фатіми, і ось нарешті змогли зустрітися з пакистанськими друзями.

Urwis w chuście w serduszki

– Тола, Пола! ਗੁੱਡ ਮਾਰਨਿੰਗ (guda maraniga) Доброго дня! – вигукнула Фатіма панджабською мовою.

– А де Непосидько? – спитав Алі, коли Фатіма віталася з гостями, одягненими, як усі пакистанки, у традиційні народні строї.

– Як це де? ਮੈਂ ਇੱਥੇ ਹਾਂ [maim ithe ham] Я тут! – вигукнув Непосидько мовою урду, знявши з голови хустину, яка прикривала його.– Я читав, що в Пакистані покривають голову хусткою. Отож і я одягнув таку на себе!

Хлопчики, побачивши Непосидька у хустині, вибухнули сміхом.

Ха-ха! Непосидьку, але ж ти витворив! У Пакистані лише дівчатка покривають голову хустками – це з поваги до Бога Аллаха. Хлопцям же не прийнято такого робити!

– Ха-ха-ха, – засміявся увесь клас. Непосидько зняв хустку і теж почав сміятися. Звичаї інших країн завжди його цікавили, але водночас нерідко завдавали йому чималих клопотів.

nauczycielka odczytuje nazwiska uczniów, w klasie siedzą: niedźwiedź, kobra, nahur, tygrys, ibis, małpka

Веселий гамір перервала вчителька, пані Аміна:

Діти! Запрошую всіх до класу! Наших гостей також! Згодом ми всі познайомимося!

Учні чемно зайшли до класу. Учителів у школі було мало, лише двоє. Тому будівлю розділили на два класи. Учні віком семи, восьми, дев’яти та десяти років займалися в одному класі, а школярі одинадцяти, дванадцяти, тринадцяти, чотирнадцяти та п’ятнадцяти років – в іншому. Усі друзі Толи, Поли і Непосидька належали до класу для молодших учнів. Хлопчики всілися з правого боку кімнати, а дівчатка – з лівого. Непосидько хотів сісти поруч з Толою і Полою, але Алі стримав його:

– Що ти, Непосидьку? Не сідай до дівчаток!

– Ні? Але чому? – здивувався він.

– Ну… в нас у Пакистані дівчатка і хлопці в школах сидять окремо. Іноді ходять навіть до окремих шкіл… Так у нас прийнято.

– Лише п’ять хвилин, як я у Пакистані, і вже стільки промахів наробив, – подумав Непосидько. – Мушу уважно вивчати місцеві звичаї.

Шановний класе, вітаємо наших гостей – Толу, Полу та Непосидька. Тішимося, що ви відвідали нас. Зараз я перевірю список присутніх і тоді поговоримо, – сказала вчителька.

– Суфіян?

– Є!

– Хамдам?

– Присутній!

– Мухамед?

– Є!

– Анабія?

– Немає.

– Іная?

– Немає.

– Що сталося з Анабією та Інаєю? – стурбовано запитала пані Аміна.

– Вони, мабуть, пасуть овець, – відповіла Фатіма.

– Вівці? Як це – діти пасуть овець? – пошепки запитала Фатіму здивована Пола.

– Бачиш, Поло, тепер виганяють овець випасатися аж на далеких схилах, – пояснила Фатіма. –Сьогодні мене і Алі тато також не хотів відпускати до школи. Хотів, щоб ми допомагали йому на пасовиську. Якби не бабуся, то я б теж не прийшла до школи..

Місіс Аміна вболівала за своїх учнів. Скільки вона себе пам’ятає, дівчатка з цього села навчалися в школі лише перших два-три роки. Потім вони вже не поверталися до навчання, бо повинні були допомагати батькам у полі або вдома. Учителька весь час прагнула це змінити. Але як це зробити?

Pola coś konstruuje, Tola jej pomaga, reszta dzieci obserwuje, co one robią

– Непосидьку! – вигукнула Пола. – Ти видрукував елементи, які я тобі надіслала, на 3D-принтері?

– Так, маю їх з собою! А ти принесла сонячну батарею?

– Звичайно, принесла!

– Тоді все чудово! – мовила вчителька. –Діти, піднімайтеся з лавок і приступаємо до роботи. Разом сконструюємо щось таке незвичне, що могло б допомогти Анабії та Інаї повернутися до школи.

Учні збіглися посеред кімнати і взялись за роботу: стукали грюкали, просвердлювали та з’єднували різноманітні деталі, підключали електричні кабелі, дослухаючись до вказівок пані Аміни. Нарешті, була створена конструкція, подібна на… собачку!

– Непосидьку! Маєш свого двійника? – зраділи дівчатка.

– Справді, цей винахід дуже подібний на нашого Песика Непосидька! – зізналася вчителька. – Тож маємо Робота-собачку! Сподіваюся, що з його допомогою зламаємо старі традиції. Цей Робо-песик допоможе нам так само надійно,як і наш Непосидько!

Nahur tata rozmawia z nauczycielką małpką, bawół i antylopa niglau są świadkami rozmowy. W tle mała Fatima naprawia robota.

Наступного дня, на світанку, п’ять дівчаток разом з учителькою вирушили з Робо-песиком до оселі Анабії та Інаї.

– Доброго ранку! – загукали дівчатка. – Ми прийшли за Анабією та Інаєю. Вже так давно їх не було в школі!

– Ви прийшли за Анабією та Інаєю? – зустрів їх невдоволений батько.
– Але сьогодні вони ідуть допомагати нам випасати овець. Нема часу на школу! – додав він, хоч і був збентежений тим. що сказав таке учительці просто у вічі. Адже у Пакистані до вчителів ставляться з високою повагою.

– Але ми принесли щось незвичайне, воно замінить дітей!

– Замінить моїх дівчаток? Привели ще одну дитину? – запитав здивований батько.

– О ні! Ми принесли Робо-собачку!

– Робо-що? – ще більше здивувався тато.

Дівчатка і пані Аміна показали батькові Робо-песика. Пояснили, як діє цей робот, як черпає енергію від сонця, завдяки чому він надійний завжди. Його легко можна запрограмувати на будь-яку роботу: коли здіймати галас при небезпеці для овець, а коли заганяти їх до кошари.

Батько засумнівався, щоб цей винахід був настільки надійний. Але все-таки зацікавився Робо-песиком і погодився випробувати його на ділі упродовж декількох днів. А на той час його дочкам було дозволено ходити до школи.

У селі сталося щось незвичне: впродовж тижня батьки відпускали своїх дітей на навчання! Тола, Пола і Непосидько пояснювали своїм друзям, як діє сонячна батарея, як замінити в Робо-песику поламану деталь, як встановити ту чи іншу програму. Учителька навчала дітей усіх премудростей цифр та літер. Хотіла, щоб кожна дитина, з молодшого і старшого класів, дівчатка і хлопчики, вміли користуватися інструкцією у догляді за Робо-песиком…

Але настав день, коли Тола, Пола і Непосидько мусили розпрощатися зі своїми пакистанськими друзями. Були переконані, що тепер всі діти ходитимуть до школи без жодних перешкод, адже вівці будуть під пильним наглядом Робо-песика! Але, на жаль, так не сталося…

Одного пополудня в кімнату Фатіми іАлі увірвався розгніваний батько:

– Приємні речі, приємні речі! З самого початку я знав, що це закінчиться погано! Ваш Робо-собака збожеволів. Він не виконує жодних наказів! Від завтрашнього дня ні ваші друзі, ні ви більше до школи не підете! Випасати овець і кіз повинні ми, пакистанці, а не якісь Робо-собачки!

– Тату, що ти кажеш? – зойкнула Фатіма. – Робо-песик зламався?

– Він усе напсував! Одна вівця ледь не впала у прірву. Ось що виходить при ваших нових технологіях!

– Тату! Може, я це все виправлю?! – мовила схвильована Фатіма.

– Що? Ти? Ти вже стала інженеркою? – засміявся розгніваний батько.

– Ще ні, але колись нею буду! – відповіла Фатіма і вибігла з дому.

За якийсь час вона вже була на пасовиську. Відразу за нею прибігли її батько, Алі та кілька інших батьків і дітей із села. Учителька теж була тут.

Зобачивши, як Робо-собачка на одному місці окреслює якісь кола навкруг себе, Фатіма на мить завмерла. Невже справді робот вийшов з ладу? Чи зможе вона його відремонтувати? Тут підійшла пані Аміна і підбадьорила її:

– Ти даси собі раду, Фатіма! Ти вмієш усе! Адже читала інструкцію багато разів, вивчила її. Тільки повір у себе, чуєш? Вір у себе завжди!

Фатіма приступила до Робо-песика. Коли наблизилася за метр до нього, гучно сплеснула в долоні і промовила:

–– Песику, зупинись!

Робо-собачка припинив крутитися навколо себе.

– Песику, присядь!

Він слухняно присів. Перші команди, які пам’ятала Фатіма, спрацювали! Тоді вона підійшла до робота і почала перевіряти кабелі та інші вузли. Перевірила також коди управління, щось ще відрегулювала… Потім відійшла від Робо-собачки і гукнула:

– Песику, пильнуй!

Робо-песик озирнувся навкруг і, ніби нічого й не сталося, рвучко подався зганяти розсіяних овець до отари. Усі на лузі оніміли.

– Фатіма… донечко… Ти можеш навіть роботів навчити працювати? – тато ледве міг вимовити слово.

Фатіма підійшла до батька, пригорнулася до нього і відповіла:

– Татусю, у школі я навчилася не тільки читати й писати, але вивчила також основи програмування. Якщо дозволиш мені продовжувати навчання, то я зможу відремонтувати тільки маленького робота, але й великі машини. Будь-ласка, погодься, щоб я могла повернутися до школи!

Тато й не знав, що відповісти. Він був зворушений і пишався своєю дочкою. Ніколи не думав, що маленька донечка так здивує його.

Tata przytula się do Fatimy, obok stoi naprawiony robot

Бабуся Аєша, яка також була тут, спиталася сина:

– І чим ти так здивований? – вигукнула вона. – Адже це моя кров і твоя! Талант вона успадкувала від батька та бабусі. І здивує нас усіх ще не раз!

Фатіма та її друзі повернулися до школи. Вони самі вибороли шанс здобувати знання для їхнього майбутнього. На щастя, батьки зрозуміли це і подарували своїм дітям надзвичайний скарб – час для навчання.

У Польщі діти зобов’язані відвідувати початкову школу, і ніхто не може звільнити їх від цього обов’язку або позбавити їх права на базову освіту. Чому, на вашу думку, це так важливо?

RITA Logo H Podstawowe

Пост створено в рамках проекту, співфінансованого Польсько-Американським Фондом Свободи в рамках програми RITA – Transitions in the region, яку реалізує Fundacja Edukacja dla Demokracji (Фонд Освіта для Демократії).

Подібні