Сяяло прекрасне сонце, на небі не було жодної хмаринки. Заповідався справді чудовий день, якраз для радості, веселощів та дружніх зустрічей. На жаль, не кожен міг насолодитися цим…

– Ой-ой-ой, починається знову!.. Я не витримую! – застогнав Непосидько, підскочив з килимка і погнався до зовнішньої хатки у відокремленому місці.

Уже впродовж двох днів бідний Песик мучився від розладу шлунку, дуже боліло в животі. Непосидько не міг ні пити, ні їсти. Що б він не з’їв – то все це одразу з нього втікало. Ні, діарея – річ неприємна.

– Бідний Непосидьку, – зам’явчала Тола, – я ж, врешті-решт, казала тобі обов’язково кип’ятити воду, а не пити її одразу зі струмка. У такій воді можливі шкідливі бактерії. Це ж не те, що вода з-під крана у великому місті. Тут не можна питипросто так, зі струмка чи навіть зі студні.

За два дні до цього Непосидько, Тола і Пола прибули до Індонезії – прекрасної острівної країни, де водяться орангутани, слони, тигри та носороги. Друзів запросили на святкування дня народження дочки їхньої тутешньої подруги. Народження дитини – це велике свято для родини та всього села. Усі зустрілися на вечірці, пили чай із райським смаком манго та гвоздики, смакували делікатесами: рисом із корицею, фруктами у соусі чилі, свіжими кокосами. Була там, звісно, і вода, але, на жаль, Непосидькові не стало терпцю відповідним чином її приготувати. Отож, і мучиться тепер…

– Непосидькові стає все гірше, – сумно зізналася господиня, мавпа Сарі. – Потрібно викликати лікаря або самим діставати ліки. Адже діарея може бути дуже небезпечною. Якщо організм Непосидька зневодниться, він може навіть померти!

– О ні! – злякалася Тола. – Треба негайно викликати лікаря! – рішуче додала вона.

– Толусю, – відгукнулася господиня, – тут телефон не має належного мобільного покриття до помешкання лікаря. Ми ж живемо у глибині лісу! Щоб викликати лікаря, нам потрібно піти по нього. Поспішайте, не гаймо жодної хвилини!

Сарі швидко дістала свій наплічник із дерев’яної скрині. Поклала у нього термос із чаєм, пляшку води, загорнутий у листя рис, трохи відварених овочів, не забула прихопити й ніж – і з готовим обладунком уже стояла біля дверей.

– Але ж ми мали іти по лікаря! – здивовано вигукнула Тола. – А ти що, зібралася у якусь далеку подорож?

 – Найближчий лікар живе в селі, що за день дороги звідси. Якщо ми поспішимо, то дійдемо туди уже сьогодні ввечері. А завтра вранці повернемося сюди, – пояснила Сарі, одягаючи рюкзак.

Друзі злякано перезирнулись: це означає, що Непосидько буде без ліків впродовж наступних двох днів? Вони боялися за здоров’я свого друга, отож Тола вирішила залишитися з Непосидьком. Йому може знадобитися допомога в будь-яку хвилину, а крім того: як йому самому без друзів? Тола повинна була постійно подавати Непосидькові воду, поки Пола і Сарі будуть у дорозі. Усі вони, звісно, сподівалися, що Песику буде краще, але й розуміли, що допомога лікаря необхідна.

Ліс, через який поспішали Пола і Сарі, був дивовижним. Джунглі на острові Суматра, другому за розмірами в Індонезії, незвичні і виглядають точно так, як у казках. Величезні крислаті дерева, ліани,що звисають з гілок, листя розміром майже таке, як уся Пола, вражали мандрівників. Ці джунглі вирували таким багатоголосим життям!

– Тик, тик, тик, най заграє кожен смик! – виспівували цикади.

– Шур, шур, шур, то автострада? Та її навіть кожна мураха його перейде!

– Шур, шур, шур, ми разом – немов шнур, хто на нас нападе – лиха не мине! – декламували свої вірші величезні мурахи, крокуючи одна за одною.

– Кум, кум, кум, я літаюча жаба, живу на дереві і тут ніхто мені нічого не зробить!..

– О, скільки тут мешканців у цих розкішних оселях! Ці джунглі пищать, шиплять, гуркочуть і співають! – вигукнула Пола.

– А ці ямки на дорозі – навіщо? – зацікавилася вона, розгрібаючи своїми кігтиками чималу заглибину.

– Ах, це сліди суматранських слонів!

Незадовго до настання темряви друзі дійшли до села, де мешкав лікар. У бамбуковій хатині доктора Орангутана світилося, тож вони сподівались, що він був удома. Постукали у бамбукові двері.

– Сельмат малам! Добрий вечір! Хто стукає у цей вечірній час? Друзі почули ввічливий голос Доктора, і він одразу з’явився у дверях.

– Селмат малам, – відповіла Сарі, – Камі бутух банатуанму! (Нам потрібна твоя допомога). Наш друг захворів. У нього уже впродовж декількох днів розлад шлунку, наш друг став дуже слабким.

Друзі розповіли доктору Орангутану, чому вони приїхали так несподівано до його села. Коли він зрозумів, що минає уже третій день діареї, сказав: їдемо і негайно! А ще почувши від Мавпи Сарі, що її маленька дитина живе в селі у глибоких джунглях, Доктор вирішив: крім ліків для Непосидька візьме з собою ще й засоби для прививки проти поліомієліту та кору.

Було ще темно, коли Пола, Сарі та доктор Орангутан вирушили в дорогу. Маршрут був складнішим, оскільки дорога весь час вела угору. Поспішали, продирались крізь непролазні хащі, обминали кубла змій та мурашині високі «замки», розгортали гілки та листя могутніх дерев – лише щоб встигнути з ліками! Зрештою, присіли на камені біля потоку: хоч трохи б відпочити і щось би й з’їсти на подальшу дорогу! Тож зняли важкі наплічники, відійшли від струмка під дерево з великим листям, і те листя служило їм замість тарілок. І тут до річки підійшли два маленькі суматранські слоники: братик і сестричка.

– Ов-ва, які прекрасні пакуночки ми знайшли на цій галявині! Які барвисті кольори! Давай пограємось ними! – і сестричка перекинула наплічник Доктора Орангутана братові. – Ха-ха! Це чудово! Ми знайшли скарб посеред лісу! Як він сюди потрапив? Можливо, річка його принесла?

Слоненята перекидали знахідку наче як м’яч, то вгору, то вбік.

– Агов, стережись! А спробуй-но спіймати зараз! – вигукнула сестричка і метнула наплічник так далеко, що братик не зумів його впіймати.

Бам!!!

Рюкзак упав на каміння і розкрився, з нього висипалися невеликі скляні контейнери. І тут у лісі пролунало:

– Ні! Що ви робите? – вигукнув лікар Орангутан. Він опинився біля аптечки одним стрибком: – Усе пропало! Вакцини випали з термічної сумки!

Доктор почав збирати вміст аптечки. Він був у розпачі.

– Ой, вибачте, пане! – збентежились присоромлені слоненята. – Ми не знали, що тут є щось важливе. Думали, що це іграшка якась припливла нам з гори рікою.

– Що мені робити зараз? – схопився Доктор за голову.

Слоненятка зрозуміли, що мимоволі скоїли якесь лихо:

– Чи знаєш, братику, що було у тій торбині?
– Ну… Якісь пляшечки…

– Це ампули! Ампули з вакциною, спеціальні ліки, які мали б захистити маленьку донечку Сарі та її друзів від дуже небезпечних бактерій. Тепер я можу їх лише викинути.

– Але чому? Адже ампули не розбилися! Вакцина все ще знаходиться всередині! – збентежено промовив братик Слоник.

– Милі мої! – каже мудрий Доктор. – Вакцини повинні бути весь час у холоді. Бо інакше вони втрачають свою силу. Наплічник, яким ви гралися, – це спеціальна термічна сумка. Я тримаю її постійно в холодильнику. Яка б не була надворі спека – а вакцини у безпеці. Тепер ампули випали і прогрілися. Я більше не зможу їх використати. Позначу їх як пошкоджені і поверну доаптеки… Але що робити тепер? Я ж повинен якнайскоріше прибути до хворого Непосидька, а тепер виходить, що мушу повертатися за новими вакцинами?

Доктор Орангутан сам не знав, що йому робити. Слоненята теж переживали: їм було дуже прикро, що через них дітям не введуть вакцину, щоб захистити їх від небезпечних захворювань.

–  Докторе Орангутане! Ми допоможемо! – вигукнули слоненята. – Застрибуйте всі на наші спини – і разом побіжимо за новими вакцинами! Пройдемо туди і назад найкоротшим шляхом. Ми будемо в селі ще до настання темряви!

Пола, Сарі та Доктор Орангутан так і зробили. Слоненята бігли струмками, густими хащами і лісами. Не зупинялись ні на мить. Друзі скоро опинились у будинку Орангутана, а звідти – знов у дорогу, до Непосидька!  Коли Доктор Орангутан почав його оглядати, Непосидько був уже геть слабким. Він ледве міг розплющити очі.

– Не хвилюйся, Непосидьку, крапельниця обов’язково поставить тебе на ноги! – Доктор негайно зайнявся пацієнтом – Добре, що за мною так вчасно прийшли твої надійні друзі! Діарея, або розлад шлунка – найпоширеніша причина дитячих захворювань. Якщо дитина не миє руки перед їжею чи після туалету, або коли п’є воду з випадкових джерел – тоді шлунок реагує дуже скоро. Схопити хворобу – це простіше, аніж зцілитися і забезпечити себе від несподіванок.

– Впоравшись із Непосидьком, Доктор Орангутан попросив Сарі привести її однорічну дочку.

– Ось така Міла, – сказала Сарі, вказуючи на трохи збентежене Мавпенятко, що ховалося за ногою матері.

– Приємно познайомитися, Міло!
Я –лікар Орангутан, і хотів би, щоб ви всі сьогодні, при нагоді, прищепилися вакциною проти поліомієліту та кору. Поліомієліт та кір – дуже небезпечні захворювання. Але завдяки щепленням вони більше не забирають життя людей у багатьох країнах світу. Але небезпека не зникла, щороку хворіють сотні дітей і іноді багато з них, на жаль, через це помирають. На щастя, у мене є запас вакцини при собі. Завдяки вакцині – у вас буде імунітет на все життя. Ваш організм створить власний захисний щит. Якщо вірус поліомієліту або кору коли-небудь спробує напасти на вас, цей щит зупинить його.

Міла не була впевнена, що відповісти, але її мама Сарі заспокійливо кивнула головою. Доктор Орангутан почав виймати ампули з пакета. Поглянув на годинник: часу залишилось дуже мало. Хоча вакцини, що зберігаються в термосумці, захищені, їх слід вводити якомога швидше. Того дня він уже втратив одну порцію. Коли збирався зробити щеплення, у бамбуковий будиночок застрибнув тато Міли.

– Ви робите щеплення !!? – вигукнув він ще з порога. – Я не згоден! Міла здорова! Я чув, що вакцини викликають різні захворювання. Я не згоден ризикувати здоров’ям донечки! – батько Міли схопив малечу за лапку, відтягнувши її від лікаря.

– Чи ви знаєте, що кажете? – здивувався Доктор. – Якраз я й хочу захистити вашу дитину від небезпечних хвороб! – Багато дітей у всьому світі щороку помирають від кору та інших інфекцій лише тому, що вони своєчасно не отримали відповідних щеплень проти інфекцій. Саме завдяки вакцинам поліомієліт тепер майже не є поширеним. Ваша дочка буде в безпеці!

Усі в будинку змовкли. Здивована Міла дивилася на тата. Мама зиркнула на чоловіка, переживаючи, що через його нерозуміння доньці не зроблять щеплення. Слоненята теж дивувались, не вірячи, що хтось може не хотіти захистити власну дитину від смертельних хвороб.

Мовчання порушила Бабуся Міли. Вона увійшла до переповненої хатини, стала поруч із онукою і каже до сина:

– Синку, ти помиляєшся. Нехай Міла буде щеплена. Коли я була маленькою, мені не так пощастило. Мене ніхто не вакцинував. Жоден лікар ніколи не приходив до нашого села. У молодості я захворіла на поліомієліт, і тому ще і тепер мені важко ходити, – бабуся дивилася на свої хворі, трохи викривлені ноги. – Якби не твій тато, який впродовж кількох днів пробирався крізь джунглі у пошуках ліків для допомоги, я б не вижила.

Доктор чемно вклонився бабусі і каже: Вакцина – це подарунок. Вакцина є захистом. Вакцина – це запорука здоров’я. Ось чому я без вагань вакциную вас, мої діти, і тому наполегливо раджу всім: захищайте своїх дітей, не робіть помилок тих, хто вважає, що хвороба їх не торкнеться. Ви ніколи не знаєте, де Мілу чи кого-небудь із нас може перестріти небезпечний вірус. Завдяки вакцинам ви отримаєте надійний захисний щит!

Батько Міли задумався, тоді вибачився перед лікарем і попросив його все-таки зробити дитині щеплення.

Як добре, що все закінчилося щасливо! Cлоненята залишились у сім’ї Сарі до наступного ранку. Усі грали в келеренг – дуже захоплюючу гру, яка полягає в тому, щоб з першого разу потрапити камінчиком у ціль. Усі були дуже раді, що Непосидько видужав, Міла провакцинована і що всі отримали добрий і мудрий урок Доктора Орангутана…