Це була зовсім не золота осінь, це була виключно дощова осінь. Тола, Пола та Непосидько інколи ховалися в дуплі Поли, але навіть тут, у, зазвичай, затишній хаті Сови, усім заважали холод і вогкість.

– Пола, якщо тут так холодно, то, може, ми полетіли б на деякий час у якусь теплу країну, аби погріти своє хутро… – запитала Толуня, пригорнувшись до Полиного пір’я.

— А знаєте , що це дуже гарна ідея? Пола схопила компас, вимовляючи слова:

Все, що добре,

все, чого ми не знаємо,

нехай з’явиться зараз,

тому що ми на це чекаємо …

Ми хочемо полетіти в … Індію!!

Щойно прозвучали слова Поли, дупло раптом завертілось і всюди з’явилося золоте, пекуче сонце, і троє друзів опинилися просто над полем, з якого колоски проростали з інтервалом у п’ять сантиметрів світло-зелені злаки.

— Ой, увага, ми приземляємося! – Пола махнула крилами, тримаючись трохи вище над поверхнею поля. – Баааааах! ууууу… Буууум! – Непосидько і Тола впали просто в зерно.

– Фууу! Ми влетіли в якусь багнюку… – кричав Непосидько.

–  Тону, тону! – повторила її подруга Толя. Лише голова стирчала з багнюки, як колосок, а лапки і животик були під поверхнею болота.

-Але ти впав! Буквально по вуха! – захихотів Непосидько, але швидко схопив кошеня за шию і обережно витягнув його на берег.

–  Я хотіла тепла, а не води й бруду! – Тола, засмучена через промоклу шерсть, заплакала.

–  Ой… ми впали прямо на рисове поле, – сказала Пола, яка злетіла ще вище, щоб краще побачити околиці. — Непосидько, Тола! Пішли зі мною! Нарешті вона покликала.

–  Тут поряд закінчується болото і далі буде суха трава. Швидко сохне, сонечко чудово гріє!

Через декілька хвилин друзі перейшли болото, хоча, коли вони стали на іншому берегу, вони були вкриті брудом від лап до маківки.

–  Ууууууу, – ще голосніше заплакав Котик, – але мені хотілося до сонечка! Уууу… я не хочу возитись в багнюці!

–  Не хвилюйся, Толуню! Поля намагалася розвеселити подругу. — За мить бруд висохне і насолодишся сонцем, побачиш!

–  Так, це такий грязьовий СПА, – з посмішкою додав Непосидько, а Тола витерла її заплакані очі, хоча вона все одно далі не виглядала щасливою.

Через годину тваринки майже повністю висохли. Сонце світило так яскраво, що Котик нарешті запропонував сховатися в тіні. Пройдисвіт сказав, що йому поволі надокучає голод. Після короткої прогулянки друзі дійшли до великої будівлі посеред рисових полів. Вона була схожа на занедбану школу, а перед нею сиділа Пані Мавпа, яка щось варила на вогнищі. Поруч стояли підготовлені тарілки. Їх було багато, близько п’ятдесяти, і в кожній з них було трохи рису, який Мавпа-кухар заливала виваром з казана.

– Непосидьку, візьми нам по тарілочці! Я вже така голодна! Вранці я з’їла лише дві булочки і випила трошки молока, а в дорогу ми нічого не пакували… – попросила Тола, показуючи на порожню торбинку.

– Тола, не можна так! Навіть не проси Непосидька, щоб…- запротестувала Сова, але Непосидько вже  її не чув. Він швидко підбіг до найближчих тарілок і, перш ніж Пані Мавпа зорієнтувалась, взяв три тарілки з рисом і соусом з сочевиці з овочами.

– Ой, дуже смачно, – усміхнулась Тола, облизуючи тарілку. – Думаєш, ми можемо з’їсти ще трошки? — невпевнено запитала вона.

Насправді порції були невеликі, тому Непосидько знову побіг за двома додатковими тарілками.

Друзі сховалися за будівлею й їли, не помічаючи, що взяли щось, не запитавши дозволу. Тільки Поля навіть не доторкнулася до своєї порції, так вона була розлючена.

Раптом зі школи вибігло стадо тваринок – мавп, собак, змій кобр, і навіть два тигри та один буйвол. Коли всі вийшли на подвір’я, буйвол голосно заревів, щоб привернути увагу інших.

– Мууу, діти, ми запрошуємо вас їсти. Вимийте лапки і збирайтеся тут у тіні. По одній тарілці на кожну, будь ласка, не відривайте собі. Сьогодні ми вечеряємо далем (індійською стравою).

Тваринки підбігли до криниці, витягли відро з водою і по черзі вимили свої лапки й мордочки. Потім вони повернулися в чергу до Пані Мавпи, яка роздавала їжу.

– बोन अप्पेतित [bon appetit] Смачного! Смачного! – бажала кожному окремо на хінді Пані Мавпа.

– शुक्रिया [siukrija] – Дякую! Дякую! – радісно кричали дітки і відбігали з тарілками.

Коли в черзі залишилось п’ятеро учнів, виявилось, що… страв більше не залишилось!

–  Пані Радхіко, що трапилось? – звернувся Буйвол до Мавпи, яка роздавала страви. – Не вистачає п’яти порцій. Ви не принесли тарілок для всіх? — запитав він гучним голосом.

– Не вистачає? Чому, не розумію? – промовила здивована Пані Мавпа. Я точно приготувала достатню кількість порцій. Перерахувала, щоб вистачило для всіх. Перевірила двічі. Хм… дивно, зі мною такого раніше не було… – розгублено сказала вона.

–  Але я голодна… — тихо прошипіла Кобра, яка чекала в черзі.

–  Я теж, — повторила маленька Мавпочка, мабуть, наймолодша і, безперечно, найбільш худа дитина з усіх. – Я сьогодні не снідала, і батьки мені нічого не дадуть, бо не повірять, що я не їла у школі.

Непосидько і Тола подивилися на свої повні животи. Їм було так соромно, що не знали, що сказати. Пола невдоволено подивилася на них і, нічого не кажучи, схопила тарілку, яку приніс Непосидько, і вона вийшла з-за будинку.

– नमस्कार! [namaskaar] Доброго дня! Вибачте, будь ласка, це я з двома друзями не питаючи, взяли тарілки і з¢їли ваш обід.

– Як це? Ви взяли мою тарілку?— запитала Маленька Кобра.

– І мою? – додала Мавпочка.

–

– Так. Будь ласка, ось твоя вечеря, Кобра. Я прошу вибачення! — сказала Пола, опустивши очі, а з-за стіни вийшли засоромлені Непосидько і Тола.

–  Нам дуже шкода. Ми думали, що ніхто не дізнається. Тарілок було стільки, що ми були впевнені, що це якась вечірка. І що їжі вистачить для всіх. Тола, Пола і Непосидько втупилися в землю — їм справді було дуже соромно. Мало того, що взяли тарілки, не питаючи, до того ж вони з‘їли єдину їжу кількох учнів.

-Ой-ой… Я розумію, що ви були голодні, але ви вчинили неправильно. Наші діти, власне тут, у школі, їдять єдину їжу за цілий день. Якщо ми їх не нагодуємо, вони будуть голодні до завтра, – пояснив сумний Пан Буйвол.

– Ну, може… може, приготуємо їм вечерю?! – раптом промуркотів Тигр, схопивши Толу й Непосидька своєю величезною лапою. Він підніс їх до пащі й знову заричав.

– Ніііііі! Він мене з’їсть! – крикнув переляканий Тола.

– Ой, Боже, Боже, не бійся. я просто жартую, ха-ха-ха! – почав сміятися Тигр, облизуючи їм пащі на знак згоди.

–  Тигре, не лякай дітей. Постав наших гостей на землю, – додав вчитель.

– Пані Радхіка, може, в казанку буде ще трохи їжі? Запитав він.

– Вже дивлюсь, – Пані Мавпа поспішила на кухню.

– Я віддам свою їжу і попрошу інших дітей поділитися. Якщо ви знайдете щось ще в казанку, всі будуть ситу. Адже жодна дитина не повинна бути голодною…

–  У мене велика порція, я можу поділитися, – відразу запропонував Тигр і поставив нових друзів на землю.

– Я також! — крикнула інша тваринка. – І я! І я! Інші загомоніли.

Всі діти прибігли віддати однокласникам трошки  рису з їхніх тарілок. За мить накопичилося стільки їжі, що, на щастя, вистачило на всіх. Учні сиділи навколо новачків і уважно спостерігали за ними, їли рис з підливкою.

– Ваші діти справді їдять лише один раз на день? –нарешті спитала Пола після довгого мовчання.

– Розумієте, тут може бути зовсім по-різному, — почав пояснювати Пан Буйвол – тому що деякі діти їдять три або навіть чотири рази на день. Однак у деяких є бідні батьки, які не можуть собі цього дозволити. Окрім шкільної їжі, вони лише їдять трошки рису на вечерю. Маленька Кобра, Мавпа і сестри Цикади мали б порожній шлунок, якби їм не дали обід у школі. А ось і поле, що біля школи, де ми вирощуємо рис. Завдяки цьому ми маємо запаси зерна на цілий рік.

– І не їдять фруктів на другий сніданок? Я завжди їм фрукти… ну, коли не забуваю,щоб вкинути їх до моєї сумочки – пронявкала Кицька.

– Ну що ж, нажаль, не завжди. Овочі і фрукти у нас дорогі, тому стараємося давати їх дітям в школі. А ось тут недалеко є поле, яке належить школіі. Ми на ньому вирощуємо рис. Завдяки цьому в нас є запас рису на цілий рік.

– Ой! Тоді ми повинні його врятувати! Мабуть, це ваше поле залило водою! Ваш рис згниє! — закричала Котка.

– Згниє? рис? – недовірливо запитав Буйвол.

– Пане Буйволе! – аж запищала тривожно Кицька – ваше поле поблизу затопило болото i все потрапило під воду! Непосидько ледь врятував мене! Ми мусимо якось відкачати воду, інакше рис згниє і діти не матимуть що їсти! – занявкала Тола.

– Ха-ха-ха! Учитель нарешті розсміявся. – Любий Котик, тепер видно, що живеш в іншій країні! Розумієте, рис відрізняється від вашого жита чи пшениці. Рис росте в болоті дуже довго, поки не дозріває. Чим більше води, тим краще. Це болото, яка вам так не сподобалася, нам дуже потрібне, – весело пояснив Пан Буйвол і з посмішкою дивився на тваринок.

– Ой… я не знала, — соромилася Тола. Усі діти почали сміятися разом із Паном Буйволом. Бо кожна індійська дитина знає, що рис росте у воді.

А потім всі почали розповідати про різні речі, які можуть здаватись дивними, коли перший раз потрапляєш до далеких місць, з іншим кліматом і звичаями. Наші мандрівники, наприклад, викликали великий інтерес до розмов про ігри в снігу. Дітям зі школи посеред рисового поля важко було уявити, як виглядають і поводяться зірки, що падають із зимового неба. Тола, Пола і Непосидько залишились зі своїми новими друзями з Індії до кінця дня. Діти, навіть не дивлячись на те, що не мали багато, але ділились всім. Показали їм як грати в кабадді – тобто в квача з криком «кабадді» і як творити кольорові зображення ранголі. У свою чергу, Тола, Пола і Розкал навчили всіх, що таке «Раз-два-три, Баба-Яга дивиться» і що робити, щоб не сміятися, граючи в помідор.

Ітак, подорожі, розваги та спільні розмови можуть навчити вас багато чому! Тола, Пола і Непосидько вирішили, що після повернення додому вони дізнаються більше про те, чому дітям в індійській школі часто не вистачає їжі і чи є інші місця в світі, в яких вілбувається те саме. І перш за все, чив їх найближчому оточенні, у школі чи у дворі точно ніхто ніколи не буває голодним.