Тола, Пола та Непосидько вирушили на катері в круїз по Дунаю. Дунай – одна з найдовших річок Європи, яка протікає через десять країн! Початок бере у Німеччині, перетинає Австрію, Словаччину, Угорщину, Балканські країни і закінчується далеко в Румунії та Україні. Непосидько чув про прекрасні національні парки вздовж ріки, розкішні тополі та незвичайні місця гніздування птахів. Нарешті йому вдалося переконати своїх приятельок взяти участь у Дунайській експедиції.

– Це буде найкраща пригода, про яку ми могли лише мріяти! – вигукнув усміхнений Непосидько, стоячи біля штурвала катера.

Тола і Пола люблять маловідомі, дикі місця, де можна пізнати природу, недоторкану людиною. Ідея подорожі по Дунаю була для них надзвичайно заманливою.

Друзі розставили шезлонги на палубі і засмагали на сонці. Це був ідеальний час для відпочинку, оскільки наступне мальовниче місце мало з’явитися лише за декілька кілометрів. Раптом Непосидько порушив тишу і спокій. Нікого не попередивши, він додав швидкості. Катер вирвався вперед. Лимонад, який пила Тола, вилився на її хутро.

– А-а-а-а!.. Непосидьку! Ти що?! Збав швидкість! Чому так поспішаєш? Через тебе я розлила лимонад! – незадоволено вигукнула Тола.

– Як це – «Чому поспішаєш»? Адже ти сама попросила: «Швидше!»

– Я? Нічого такого я не казала! Жартуєш!

– Казала, я чув!

– Точно не я! – наполягала Тола.

Непосидько зменшив обороти двигуна, думаючи, що Тола і Пола жартують над ним.

Проте не минуло й хвилини, як песик знову почув: «Швидше! Скоріше!».

– Толо, це знову ти?

– Що я?

– Ну, це ж ти гукнула «Скоріше!».

Тола здивовано глянула на Непосидька. Або у їхнього друга слухові галюцинації, або він жартує. Це було вже не смішно. Вона зібралась щось відповісти, але раптом обидві приятельки теж почули якийсь крик. Цього разу це не прозвучало як «Скоріше!», але щось ніби… хтось кричав: «Допоможіть!».

– Непосидьку! Зупинись! Вимкни двигун! Я щось чула! Хтось кличе на допомогу! – гукнула Пола. – Може, хтось тоне?

Друзі уважно вдивлялися за борт, але не побачили нічого незвичайного. Вони тільки намірились повернутися на свої місця, як знову почули:

– Допоможіть! Допоможіть! Чи можете мені допомогти?

Коли всі троє знову обережно перехилилися за борт, побачили, що поруч винирнула дуже велика риба.

– Привіт! Це ти кликали на допомогу? – стурбовано запитала Пола.

– Так! Ох, як добре, що ви мене почули, – зраділа риба. – Я Ралуца, білуга Ралуца. Я заблукала! Два дні шукаю своїх друзів і ніяк не можу їх знайти…

– Ой, бідна рибко! А де ви бачилися останній раз? – допитувалася Тола.

– Перед греблею в Ґабчіково.

– І що ви там робили?

– Я родом з Чорного моря. Це далеко-далеко звідси. За Угорщиною, Хорватією та Румунією. Я приплила сюди зі своїми друзями на нерест, щоб тут відкласти ікру. Це такі малесенькі яєчка, з яких вилупляться наші дітки – маленькі білуги. Тоді, коли нам виповнюється двадцять років, ми готові мати дітей. Тож разом з друзями вирушили у головну подорож усього нашого життя – подорож, про яку раніше чули від наших бабусь і дідусів. 

– Отже, ви проплили кілька сотень кілометрів, щоб народити дітей? Тобто, відкласти ікру і чекати, поки з неї маленькі білуги вилупляться? – здивувався – Непосидько. – Тварини зазвичай не виходять зі своїх жител ще за кілька днів до пологів… а ви здолали шлях половиною Європи?

– Ну, у риб все по-іншому. Ми, білуги, завжди запливаємо в річки на нерест. Хоч живемо у Чорному морі, але ікру відкладаємо на дні річок, далеко від моря. Зараз багато білуг допливає лише до Румунії… ну, іноді до Хорватії, і там нерестяться, потім повертаються додому. По всьому Дунаю споруджено кілька десятків дамб та гребель, подолати рибам їх майже неможливо. А ми хотіли здійснити саме таку подорож, як колись давно наші бабусі та дідусі. Хотіли подолати всі греблі і дамби й дістатися до Словаччини.

– Гм… ну, якщо ти бачила своїх друзів прямо перед греблею, то, можливо, вони все ще там? Ти перевіряла? – розсудливо спитала Пола.

– Ох, у цьому і вся справа, що я не можу туди добратися! – схлипнула білуга і заплакала. – Я наймолодша і найменша зі всіх. Саме тому мені вдалося заплисти у дуже-дуже вузький рибний канал і потрапити на інший бік греблі. І опинилася одна. У цьому каналі стільки перешкод і каменів, що подолати його у зворотньому напрямку я не зможу. Я б загинула.

– Ой… це недобре, – розхвилювався Непосидько, і одразу всі троє почали радитись, як допомогти бідолашній білузі. Вони не залишать її саму!

– У мене є ідея! – вигукнула Пола. – Ралуцо, чому б тобі не попливти з нами на катері? Ми якраз прямуємо у бік Угорщини і будемо проходити греблю біля Ґабчіково. Для катерів і байдарок там споруджені спеціальні безпечні шлюзи, які допомагають перебратися на другий бік. Що скажеш на це?

– Ми налиємо води до каюти, і ти просто туди заскочиш! – підхопила Тола.

– До каюти? – здивовано запитав Непосидько. – Зачекайте, зачекайте… Налити води до нашої каюти на катері?

– Звісно, до нашої. Чого ти дивуєшся? Ходімте! Візьмемо відра і наносимо води! Побачивши, що друзі не заперечують, Тола схопила відро, прив’язала до ручки і почала черпати воду з ріки й носити до каюти. Рівень води в салоні стрімко зростав. Друзі були настільки зайняті роботою, що не зауважили, як до катера підплив невеликий рибальський човен. У човні були два бульдоги. Дружніми вони не виглядали…

-– Доброго ранку! У вас пожежа на катері? Ми здалека побачили, як ви черпаєте і носите воду, – сказав один із них, намагаючись зазирнути на палубу.

– Пожежа? Ні-ні! – ввічливо відповіла Тола. Вона тільки зібралася щиро розповісти, для чого вони носять воду з ріки, як раптом Пола перебила її:

– Ми чистимо палубу! Вчора ми дуже забруднилися. Ось і все. А вас що привело сюди? – спитала вона, зауваживши великі гаки, прикріплені до боків човна.

– Ми пливемо на другий бік. Наші друзі повідомили, що зграя білуг кружляє навколо греблі. Начебто дуже велика. Тут їх вже давно ніхто не бачив. Може, нам пощастить і спіймаємо якусь на продаж? Їхня ікра – це цілий скарб!

– А чи білугам часом не загрожує зникнення? Ви впевнені, що їх можна виловлювати? – хитро запитала Пола.

Бульдог різко глянув на Полу і насупився:

– А ти хто? Поліцейська чи туристка? Слідкуй за тим, що у тебе під носом, а не за тим, за чим ми полюємо! Хлопці, відчалюємо!  гукнув до своїх друзів, і човен поплив у бік греблі.

Минуло добрих кілька хвилин, перш ніж бідна Ралуца наважилася показатись з-під води. Вона тремтіла від жаху.

– О, ні! Вони пливуть по моїх друзів! Ми повинні їх якось випередити! – перелякано вигукнула вона.

– Нічого не бійся, – відповів Непосидько. – Швидко застрибуй до нас, тут усе для тебе вже готове!

Ралуца розігналася, сильно змахнула хвостом і вискочила на палубу. Тола і Пола допомогли їй зісковзнути до каюти, а Непосидько додав обертів двигуну. Менш ніж за годину вони були біля греблі.

Треба зауважити, що гребля Ґабчіково була дуже великою. Вона перекривала всю ріку. Пола підлетіла, щоб подивитися, як виглядає міграційний рибний канал, через який два дні тому пробралася Ралуца. Канал справді був дуже вузький і підходив лише для дрібної риби. Білуга не мала шансів подолати його ще раз, та ще й у зворотньому напрямку.

Нарешті друзі допливли до шлюзу. Вони почекали, поки його ворота закрилися за ними, і незабаром разом з рештою кораблів опинилися по другий бік греблі.

Щойно вони випливли на широке плесо ріки, як Непосидько помітив, що човен бульдогів пливе просто перед ними. Очевидно, вони перетинали один і той же шлюз одночасно. Перед греблею було стільки різних кораблів, що вони не помітили браконьєрів. Друзі вирішили простежити за ними, переживаючи, що бульдоги справді почнуть полювати на зграю білуг. Вони трималися на безпечній відстані і пильно оглядали річку. Через кілька кілометрів рибальське судно зупинилося. Непосидько спрямував катер до очерету, звідки друзі могли уважно спостерігати за човном. І тут вони побачили, що бульдоги закинули у воду свої величезні рибальські сіті, а ще двоє вийшли на палубу з гарпунами в руках.

– Ох! Бульдоги таки почали полювати! Ми маємо щось робити! Пола стояла збоку і записувала все на відео своїм телефоном. А Толі наказала негайно зателефонувати на номер 112. Це екстрений номер не лише в Польщі, а й у всій Європі. Вона знала, що диспетчер порадить, куди повідомити про незаконний вилов риби.

За хвилю Тола вже розмовляла з рибною охороною, спокійно і чітко надаючи детальну інформацію про місце, де вони знаходяться. Незабаром їм мали прийти на допомогу. І тут Непосидько побачив, що всі бульдоги припали до одного борту. Весь їхній човен трусило та нахиляло ліворуч. Очевидно, до сіті потрапила велика риба!

– Нещастя… Думаю, що вони спіймали якусь твою приятельку, – засмучено промовив Непосидько до Ралуци. – Човен майже перевертається у воду.

– Випусти мене! Швидко! Я їй допоможу! Поки прибуде рибна охорона, може бути вже запізно!

Риба вислизнула в Дунай і поплила в сторону браконьєрів

– Перекиньте їхній човен! – крикнув Непосидько навздогін Ралуці. – Якщо твої друзі такі великі, як ти казала, то ви це зможете зробити! Бульдоги злякаються і відріжуть сіті!

Тола, Непосидько і Пола напружено спостерігали за тим, що відбувається. Їм було прикро, що, окрім того, що вони викликали допомогу, більше нічого не могли вдіяти… Раптом вони побачили: на ріці відбувається щось незвичайне. Човен браконьєрів почав хитатися так, ніби боровся з величезними хвилями посеред жахливої бурі! Його кидало вправо, вліво, назад і вперед. Навколо човна вистрибували велетенські риби, яких Непосидько в житті не бачив. Вони виглядали як динозаври… ну, можливо, не динозаври, але як кити – точно! Вони були величезні!

Браконьєри злякалися не на жарт. Однак один з них не збирався відступати. Він почав цілитися в білуг гарпуном. Це виглядало страшно. Друзі затамували подих, адже йшло до того, що одна з білуг ось-ось стане жертвою бульдогів. І тут здалеку пролунав голос з мегафона рибальської охорони:

– Увага, увага! Прошу всіх на риболовному човні вийти на палубу! Опустіть гарпун! Вилов риби заборонено! Ви цілитесь у білугу, а цей вид під суворою охороною. Повторюю ще раз: прошу опустити гарпун!

Бульдоги були приголомшені таким поворотом подій, але не збиралися дати себе спійматися на гарячому. До того, як охорона дісталася до їхнього човна, браконьєри швидко відрізали сітку.

– Ми? Полювання? Це не наша вина, що якась риба заплуталася в сіті. Ми захищали лише себе і човна…

Браконьєри ще довго щось пояснювали охоронцям. Але ніхто з патрульних не мав жодних ілюзій щодо того, що саме затіяли бульдоги, тому всі вони отримали суворі штрафи. Як тільки Тола, Непосидько і Пола побачили, що і вони, і білуги вже у безпеці, вирішили продовжити свою мандрівку Дунаєм далі.

Увечері, коли вони пристали до берега і Непосидько стрибнув у воду, щоб освіжитися, ріка несподівано забурлила. Прямо біля причалу, до якого вони пришвартувалися, з’явилась зграя білуг. До Непосидька наблизилася Ралуца і обережно підхопила Песика на спину.

– О! Ралуца! – зрадів Непосидько. – Як добре, що ти тут! І як чудово, що ти знайшла своїх друзів! Які у вас плани? Ви залишаєтесь тут чи повертаєтесь додому у Чорне море?

З води виринула величезна білуга, мабуть, найстаріша і, безумовно, найбільша з усіх! Вона була майже такого ж розміру, як катер друзів.

–Я думаю, що найменші з нас повернуться до Чорного моря. Решта залишиться тут… десь між двома греблями. Поки люди не побудують більші та безпечніші канали для проходу риб, нема шансів, що всі ми повернемось додому, – відповіла вона і подякувала друзям за допомогу Ралуці та всім білугам.

– О… бідолашні білуги, – занявкала Тола. – Як тільки ми повернемося з подорожі, то дізнаємось, що потрібно зробити, аби вам допомогти!

– Хоча ми маленькі, але зможемо звернути увагу дорослих на ситуацію щодо безпечної міграції білуг. Проведемо конкурс на зображення найбільш рідкісних риб Європи або створення плакатів про білуг. У дітей завжди прекрасні ідеї! – натхненно вигукнув Непосидько.

– Ми, білуги, живемо до ста років. Тож будемо чекати на те, що ви зробите. Сподіваємося, що ми доживемо до того, щоб знову мігрувати через всю Європу, як наші бабусі та дідусі. До побачення! – І всі білуги, як по команді, махнули плавниками на прощання і зникли у хвилях Дунаю.