Якось на травневі свята Тола, Непосидько та Пола поїхали до своїх приятельок крільчих: Янки, Джолки та Ярмілки зі Словаччини. Кроляча ферма знаходилась у мальовничій сільській місцевості. Друзі приїхали до сестричок не просто так. Крільчихи запросили Толу, Непосидька та Полу, щоб разом розв’язати екозагадку. До того ж, це була таємниця від батьків. Вони не повинні були нічого знати. Як тільки мама крільчих заходила на терасу, друзі вдавали, що милуються краєвидами навколишніх полів та лісів.

– О! Мені дуже приємно, що вам подобається в нас, – задоволено сказала мама Крільчиха, пригощаючи всіх тортом з ревеню. – Багато років тому тут був пустир. Луг був повністю занедбаний, кругом трава та бур’яни. Цією місциною ніхто не займався. Посередині був навіть якийсь ставок, – розповідала вона,   чай. – Там було повно коників-цвіркунів, комарів та інших шкідників…

– Мамо! Будь ласка, не говори так про комах! – перебила Янка.

– Ти знаєш, що всі комахи дуже корисні, – додала Джолка, яка зі своїми сестрами, разом з Толою, Непосидьком та Полою належали до Екопатруля.

– Ох, не перебільшуйте! – Мама Крільчиха знизала плечима і, не звертаючи уваги на дочок, розповіла історію ранчо. – Сусіди переконували, що аби впорядкувати цю територію, потрібне ціле століття. Але ви не знаєте мого чоловіка. Коли ми приїхали сюди, він вирішив, що це ідеальне місце для нашої майбутньої родини. За рік все було зорано і вирівняно. Він виполов бур’яни, розпушив землю, винищив майже усіх шкідників!

– Мамо!! – хором вигукнули троє дочок.

– А що? Хіба не приємно сидіти на такій терасі, коли ніхто на тебе не нападає і не кусає? – вперто відповіла мати. – Наші три прекрасних грядки були створені швидко, по одній для кожної дівчинки. Грядки з редискою – для Янки, з кукурудзою – для Джолки, а грядка з капустою належить Ярмілці. Подивіться, ми використали кожен, навіть найменший клаптик землі. Мій чоловік не залишив жодного порожнього місця. Адже важливий кожен метр землі.

Крільчиха привітно помахала лапою чоловікові, який саме закінчив поливати грядки дощівкою.

– А зараз, гості, відпочиньте. Завтра дівчатка покажуть вам усю нашу ферму. Мабуть, маєте якесь секретне екозавдання? – мама Крільчиха всміхнулася і пішла до кімнати послухати Бетховена. Вона була великою поціновувачкою класичної музики.

Після вечері усі розійшлися по кімнатах. Але спати ніхто навіть не збирався! Пів ночі друзі обговорювали важливі питання. Мама Крільчиха і тато Кролик навіть гадки не мали, про що йдеться.

– Ядвісю, думаю, що ми можемо не хвилюватись, – заспокоював дружину Кролик Ян. – Ця компанія друзів дасть собі раду. Не будемо їм заважати. Коли діти прагнуть щось зробити самі, то вони при цьому найкраще навчаться корисної справи.

Наступного дня друзі, незважаючи на нічні дебати, прокинулись на світанку.

– Мамусю, ми йдемо на поле. Покажемо Толі, Непосидьку та Полі наші грядки. Повернемось на обід.

– Чудово! – погодилась мама Крільчиха. – Біжіть, гарної забави!

Звірятка йшли повз грядки з редискою. За якийсь час вони опинилися в таємному місці, про яке говорили вночі.

– Стоп! – прошепотіла одна із сестер. – Ми на місці. Т-с-с… тихо! Пригніться. Краще, щоб він вас не бачив, – загадково мовила вона, і усі сховались за грядками.

Коли Тола, Пола та Непосидько обережно підняли голови, то побачили красивого різнокольорового метелика – сонцевика павича. Цей метелик живедовше за інших, навіть кілька місяців. І він є дуже корисним, оскільки запилює квіти, збираючи нектар. Однак метелик, за яким вони спостерігали, поводився незвично. Красива Сонцевичка голосно розмовляла сама із собою і махала якоюсь паличкою, перелітаючи з одного кущика редиски на інший.

– Що я буду робити, що я буду робити? Їх немає, їх немає… немає нікого! – Сонцевичка виглядала заплаканою та розгубленою, оглядалась навколо, раз у раз повторюючи: – Що я буду робити, що я буду робити?..

– Бачите? – тихо мовила Джола. – Ось уже два дні так. Досі Сонцевичка пурхала, прибирала, щось складала, шукала квіти, хоч їх тут не так багато. Вона була першим метеликом на нашому полі. Це велика подія для нашого Екопатруля, адже комах тут дуже мало. І ось наш метелик останні два дні плаче і постійно повторює, що хтось пропав.

– А ви запитували в неї, кого вона шукає? – поцікавилась Тола.

– Ну що ти… Вона не знає, що ми тут. Ми боялися, що вона злякається і полетить геть, – зізналися сестрички.

– Я думаю, якщо комусь потрібна допомога, то маєш сказати йому, що готовий допомогти, а не ховатися за кущами. Я спитаю її! – Тола як сказала, так зробила.

– Гей, Сонцевичко! – Тола вискочила з-за грядки. – Я почула, що ти плачеш і подумала, що потребуєш допомоги, – лагідно промовила вона, ставши просто перед метеликом.

– Ой! Привіт! – здивовано відповіла Сонцевичка. – Хочеш… хочеш мені допомогти?

– Так! Власне, не тільки я, а… весь Екопатруль, – підтвердила Тола і вказала на своїх друзів, у яких тепер більше не було причин ховатися.

– О, Киця! – Сонцевичка уся аж засвітилася і сіла на носик Толи. – Ой, як добре, що ти є… що ви є, – поправилася вона, оглядаючи всю команду. – Ви можете допомогти мені врятувати луговий оркестр!

– Оркестр? Але який оркестр? Панно Сонцевичко, розкажи, що сталося, – попросила крільчиха Джола.

– Ох… ну так… Так-так… – схвильовано замахала крильцями Сонцевичка. – Я така пригнічена! Нещастя! Справжнє нещастя! Нема мого оркестру… Ніхто не прилетів…

– Який оркестр? – із усе більшою цікавістю допитувалася Тола.

– Як це – який оркестр? Ви справді нічого не знаєте? – здивовано запитала Сонцевичка. – Ця традиція передається з покоління в покоління. На початку травня усі комахи з усіх навколишніх лук збираються на обраному полі. Ми всі разом влаштовуємо концерт, і у передвечірній травневій тиші можна почути прекрасну «Оду радості» Людвіга ван Бетховена. Я з родини диригентів. Мої мама,
бабуся та прабабуся щороку керували оркестром комах. Кожного року концерт відбувається в іншому місці. Кожне нове покоління комашок вже знає, що вони повинні прибути до певного визначеного місця.

– Нове покоління? Що це означає? – невпевнено запитала Тола.

– Знаєте… ми, комахи, живемо дуже недовго. Сонцевики-павичі живуть хіба що до року, а багато жуків, коників, бджіл та цвіркунів живуть лише кілька місяців або й тижнів. Щороку, за традицією, діти тих комах-музикантів, які виступали у попередньому сезоні, збираються у заздалегідь визначеному місці. Багато років тому моя прабабуся склала мапу навколишніх лук. Тому кожне наступне покоління комашок точно знає місце, де має відбутися черговий концерт. Нашими музичними інструментами є польові дзвіночки, листя м’яти та будяки. Коникицвіркуни труть ніжками об крильця, жук-олень дує в ріг, сатурнія грушева, як найбільший метелик, грає на арфі, а жук-гнойовик – на тарілках, правда, трішки на відстані від оркестру, щоб не було чути запаху, – посміхнулася Сонцевичка. – Але сьогодні нікого немає!.. Не знаю, що сталося… До виступу залишився тиждень, а прилетіла тільки я одна.

– Можливо, вони забули… Весна така тепла, навіть спекотна… Може, вони збирають нектар з квітів, роблять якісь запаси і ще прилетять? – втішала Сонцевичку Пола.

– О ні… Я впевнена, що це не так. Подивіться, у мене є зошит з нотами, у якому також записано, коли мають прилетіти комахи. Віддавна завжди 9 травня, у День Європейського Союзу, відбувався концерт. Сьогодні 3 травня, тож усі вже мали би бути тут і проводити репетиції.

– А може, ти помилилася і не туди прилетіла? – невпевнено мовив Непосидько.

– Я? Ні, це неможливо! Зрештою, у мене є детальна мапа…

– Ти казала, що концерт завжди відбувається на лузі, а я не бачу тут жодного лугу! – озирнувся Непосидько. – Тут немає ні маку, ні волошок, ні дзвіночків, ні кульбаб… Скрізь – грядки з редискою, кукурудзою та капустою… Це поля наших друзів.

Сонцевичка глянула на Непосидька і злетіла догори. Усе вище й вище. Озирнулася навколо і схопилась за голову. Тільки тепер вона зрозуміла, що Непосидько мав рацію. Луг, який її прабабуся позначила на карті як місце майбутнього концерту, більше не існував. Луг, що давав життя не тільки різним травам, квітам, а й притулок для сотень видів звірят та комах, був зораний і перетворений на поле.

– Ой, я бідолашна… – Сонцевичка затріпотіла крильцями. – Що ж буде?

– Може… може, зробимо тут луг? – несміливо запропонувала крільчиха Янка.– Ну, хай не такий великий, як був колись, але давайте посадимо трави та квіти, які люблять комашки… Ось ця грядка з редькою належить мені. Ми купимо розсаду квітів і трав,  їх і, можливо, тоді комашок привабить їхній запах і вони прилетять сюди… А тоді подумаємо, що робити далі.

– Не знаю… Чи вдасться все це зробити? – засумнівалася Сонцевичка.

– Але варто спробувати, правда? – вигукнула Янка.

Оскільки друзі вирішили перетворити частину грядки редиски на зелену галявину, то члени Екопатруля разом з метеликом вирушили у бік ринку за розсадою. Непросто було знайти потрібні саджанці. Адже торгували переважно овочами чи фруктовими деревами. Після тривалих пошуків вони знайшли пана, який привіз розсаду трав та садових квітів.

– Давайте купимо сто волошок, – запропонувала Тола. – Буде так гарно, усе в одному кольорі, – усміхнулася вона власним думкам.

– Сто однакових саджанців? О ні! – запротестувала Сонцевичка. – Щоб на лузі з’явились комахи, на ньому не може рости сотня однакових рослин. Кожна комаха любить інший смак, колір, запах… Деякі люблять волошки, інші – маки, дзвіночки, шавлію, м’яту, квіти кульбаби, будяка… Якщо хочемо, щоб з’явилось багато різних комашок, то й луг повинен бути різноманітним.

Звірятка вибирали й перебирали. Їм було дуже весело, тому що вони давно не бачили стільки різних рослин.

Вони поклали всю розсаду на причеп, накрили їх легкою тканиною, завезли на поле і вирішили зачекати до вечора. Ніжні рослинки слід садити на світанку або ввечері. Тоді вони мають час пристосуватися до нового середовища, перш ніж зійде гаряче сонце. Екопатруль не знав, як батьки сестричок зреагують на появу нових рослин на овочевому полі. Про всяк випадок, вони нічого не розповіли їм. Одразу після вечері сказали, що збираються на прогулянку. До ночі між кущиками редиски було висаджено понад сотню нових рослин.

Втомлені та задоволені, друзі полягали спати.

Копання ямок і висадка рослин настільки втомили їх, що вони прокинулись лише опівдні. Уявіть собі їхнє здивування, коли, сидячи на терасі та смакуючи млинцями з яблуками, вони побачили, що тато Кролик повертається з поля з цілим візком редиски. Друзі зі страху аж підскочили.

– Тату, де ти взяв цю редиску? – спитала Янка.

– Як де, доню? З твоєї грядки. Ми виростили чудову ранню редиску, – гордо сказав тато Кролик.

– І ти всю зібрав? Всеньку? – перелякано спитала дочка.

– Так, звісно, що всю! – Тато був здивований запитанням. – На грядці дуже акуратні рядочки, тому я впорався досить швидко. Тільки дивно, що так багато бур’янів виросло на ділянці! Але, на щастя, вони не зашкодили редисці.

– Бур’яни? – спитав Непосидько, ковтаючи слину… – Такі… такі польові бур’яни, лугові рослини і квіти?

– Так… але, на щастя, редисці це не пошкодило. – І тато Кролик попрямував далі.

Коли звірята вибігли з подвір’я і досягли краю поля, то схопились за голову. Разом з редискою тато повиривав майже всю траву,  , дзвіночки, фіалки, гвоздику та багато інших рослин.

Край поля сиділа Сонцевичка. Навколо неї пурхав дорослий Синявець Ікар – дуже рідкісний вид метелика. Як тільки Сонцевичка побачила Екопатруль, вона підскочила:

– Ой, друзі! Все пропало! Усе знищено. Вранці я стрибала від радості, а зараз плачу. На світанку сюди прилетів Кайтек – це метелик, Синявець Ікар, найкращий віолончеліст серед комах. Аромат квітів привабив навіть цвіркуна Казіка, що є першою скрипкою в оркестрі. Я сподівалась, що все буде гаразд і сюди прилетять інші… Але хтось повиривав усе, що ми посадили… Все! Кожну стеблинку, трави та квіти… Все змарновано…

Усі були в розпачі. Пола нарешті порушила тишу.

– Слухайте! Невдача не повинна нас зламати. Цього разу у нас не вийшло. Але спробуємо ще раз!

– Ось поруч моя грядка з кукурудзою, – сказала Джола. – Ми ще довго не будемо збирати кукурудзу. Можливо, зможемо тут посадити трави та квіти? Ми вже знаємо, де їх шукати. Цього разу зробимо усе набагато скоріше!

– Чудова ідея, – сказав метелик Кайтек. – Замість того, щоб сумувати, давайте щось робити.

Весь Екопатруль, Сонцевичка, метелик Кайтек та цвіркун Казік вирушили на ринок. Вони швидко купили потрібний набір рослин і ввечері висадили їх на кукурудзяному полі. Втомлені, але з надією на результат, вони пішли спати. Цього разу вирішили прокинутись раніше, щоб упевнитись, чи все гаразд.

Наступного ранку, як завжди, друзі хотіли поснідати на терасі, але мама Кролиха затримала їх:

– Діти, сьогодні будемо снідати на кухні. Перед світанком тато Кролик пішов на поле обприскувати кукурудзу пестицидами. Ви знаєте, що дихати цим повітрям не можна. Тому краще не виходити з дому кілька годин, поки весь пил не осяде.

– Пестициди?! – скрикнула Пола.

– І мою грядку теж?! – з жахом повторила Джола.

– Звісно, і твою грядку теж, донечко. Ми повинні стежити, щоб тля та хробаки не знищили нашу кукурудзу.

– О, ні! – хором вигукнув весь Екопатруль і, зірвавшись на ноги, звірята вибігли з кухні і мимо здивованої мами подалися на поле

– Тату, тату!!! – Янка, Джола та Ярмілка кричали ще здалека.

– Пане Кролику!!! Сті-і-і-йте!!! – волали Тола, Непосидько і Пола.

Але тато сидів у кабінці тракторця і не чув дитячого лементу. Він, не поспішаючи, обприскував ділянку. Коли друзі нарешті добігли, тато Кролик розвернувся і почав обробляти наступний рядок.

– Тату, ні!!! Стій!..

Побачивши звірят, що мчали до нього, тато Кролик негайно зупинив трактор. Він вимкнув двигун і вискочив з кабіни.

– Що сталося?! Щось з мамою? – вигукнув він розпачливо.

– Ні… ні… З нашими приятелями! – відповіла Джола, минаючи батька.

Побачивши, що дочки біжать до краю поля, він побіг за ними.

– Сонцевичко! Кайтек! Казіку! – кричали сестрички.

– Сонцевичко! Відгукнись, де ти? – кричав Непосидько.

Нікого не було ні видно, ні чути.

Коли добігли до краю поля, біля блакитних дзвіночків лежала Сонцевичка. Вона ледве дихала.

– Мила Сонцевичко!.. Не вмирай!.. Ми тобі допоможемо! – вигукнули звірята. – Кайтек теж десь тут?

– Кайтек полетів… – прошепотіла Сонцевичка, але не мала сил додати нічого іншого. Пестициди дуже отруйні для комах.

– Що тут відбувається? – спитав тато Кролик. – Чи це має щось спільне з вашим таємним завданням?

– О, тату… Наша подруга ледь не загинула… Ми маємо її врятувати! – вигукнула Янка, дивлячись на ледь живу Сонцевичку.

Пола підняла метелика з землі і обережно поклала на своє крило…

– Поло, лети якнайшвидше до мами, –порадив схвильований пан Кролик. – Вдома є ліки, можливо, ще не пізно! Біжимо!

Побачивши, як усі перетинають грядки у шаленому темпі, мама аж вибігла на терасу. Вона зрозуміла, що сталося щось надзвичайне.

– Мамо, рятуй! – вигукнула Джола і показала на Сонцевичку.

Діти нарешті призналися, що саме робили вони останніми днями. Розповіли про концерт, про комах, про відсутність рослинної розмаїтості на колишньому лузі, про покупки розсади на базарі, про грядки з редискою та кукурудзою… Але зараз найважливішою була Сонцевичка… Мама і тато з розумінням кивали головами. Не сказали нічого, лиш одразу подбали про метелика. Почистили їй ротика, напували водою, віяли листям. Мама давала крапельки, що нейтралізують токсини. Друзі постійно сиділи біля, і коли вона нарешті відкрила очі, усі зітхнули з полегшенням.

– Уф, найгірше вже позаду. Залишайтесь із Сонцевичкою, а ми маємо полагодити деякі важливі справи, – сказали батьки.

До пізньої ночі друзі по черзі сиділи біля метелика. Нарешті, втомлені, усі заснули.

Вранці, коли вони прокинулися, Сонцевичка почувалася набагато краще. Вона навіть замахала крильцями!

– О, як добре, що ти одужуєш! – зраділи звірята. – Адже ми так хвилювалися!

І тут до кімнати увійшли мама і тато Кролик.

– Діти! Ходімо, хочемо щось вам показати, – загадково сказали батьки. З виразу їхніх облич було важко збагнути, про що йдеться.

– Після вчорашніх подій ми зрозуміли, наскільки ви дбаєте про природу, навколишнє середовище та друзів. Ви допомогли нам усвідомити щось дуже важливе і… ви самі переконаєтесь! Ходімо з нами.

Через хвилину друзі не повірили власним очам! На місці грядок з овочами був чудовий луг! Мама з татом посадили та посіяли стільки трави та квітів, що всі завмерли від захоплення. Ніхто не міг сказати ні слова.

– Тут так гарно! – першою зраділа Сонцевичка. – Це буде найгарніша лука з моєї мрії! – радісно вигукнула вона.

– Тату… А ти не проти, що луг займає місце редьки, капусти та кукурудзи? – невпевнено запитали дочки, знаючи, наскільки їхній батько дбає про врожай.

– Знаєте… Я вчора розмовляв із сусідами. Усі помітили, що відтоді, як луги переробили на грядки, врожайність наших полів упала. Менше комах – менше запилених квітів. Бо ж саме завдяки бджолам, метеликам та іншим комахам наші культури запилюються. Тепер Сонцевичка, Кайтек та інші друзі будуть мати де жити. Ми не можемо бути такими егоїстами. Кожен має право на власне житло.

Після травневих дощів луг наповнився життям – рослинами та тваринами. Метелики, молі, бджоли, цвіркуни та жуки – кожен отримав свою оселю. А Сонцевичка та її друзі дали чудовий концерт. Так, це була справжня «Ода радості»!

Можливо, ти та твої друзі також організують «Екопатруль»? Подумайте, чи в саду, чи на ділянці знайдеться місце для біорізноманіття: м’яти, рум’янка, трави, волошок чи маку. Поговоріть про це зі своїми батьками. Якщо ви живете в сільській місцевості, то, можливо, зможете переконати своїх дідусів і бабусь знайти ділянку для дикої луки. Така місцина справді цінна і набагато важливіша для рослин і тварин, аніж нам здається.